23-01-2020, 09:44

День Соборності України

Січень в українській історіографії багатий на різноманітні події. Саме двом з них – черговій річниці проголошення Акту Злуки і героїчним звитягам українців під залізничною станцією Крути був присвячений круглий стіл для студентів груп 103-1-19 та 112-1-19, проведений викладачем вищої кваліфікаційної категорії предмета «Історія України» Шевельовим В.В.

Під час жвавих обговорень в ході проведення круглого столу студенти разом з викладачем спробували проаналізувати довгий шлях нашого народу до здобуття незалежності, а також непростий шлях до масштабної історичної події – підписання Акту Злуки між УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року.

                Зокрема, говорили про те, що …

Ще з княжих часів ідея соборності не переставала хвилювати уяву видатних державотворців і політичних діячів «середньої руки», полководців і дипломатів, церковних ієрархів і літописців, письменників і поетів, кобзарів і оповідачів. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, застереженнями від порушення державної цілісності задля власних амбіцій, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, наповнено чимало давньоруських оповідей й повчань, літописів і інших літературних творів. «Пощо ми губимо Руськую землю?», - закликали староруські князі на сумнозвісному з'їзді в Любечі понад дев'ять століть тому, в 1097 році від Різдва Христового. Нажаль, марно закликали до єдності окремі князі, а також покликані занотовувати уроки історії літописці, зокрема і автор геніального «Слова о полку Ігоревім». З’їзд, хоч і припинив на деякий час чвари правителів земель руських, об’єднавши їх проти зовнішнього ворога – половців, в той же час закріпив автономію окремих князівств і широкі права їх правителів.

Згубність надій на відокремлене процвітання, міф про успішне удільне виживання земель унаочнилося гірким уроком розбрату для багатьох поколінь.

Після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ані об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ані зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих, а також регіональних інтересів над національно-державними ідеями зумовили неможливість для панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. Письмові джерела свідчать, що до середини XVI ст. ідея поновлення великого монолітного князівства на українських територіях в їхній свідомості перестає відігравати будь-яку суттєву роль (а подекуди щезає зовсім).

Лише в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у самосвідомості нашого народу намітився і почав втілюватись в життя, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея, що виросла на ниві діянь  гетьмана Богдана Хмельницького. Вона передбачала створення незалежної національно держави, до складу якої мали увійти усі етнічні українські землі. Ця державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Сам Богдан Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він зміг побудувати Українську козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності, і лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин, доповнений низкою внутрішніх чинників, не дозволив Хмельницькому досягти мети.

Як не дивно, надзвичайно важливим етапом в утвердженні у свідомості українців ідеї соборності став один з найважчих періодів в нашій історії – епоха Руїни. Саме в цей час, за афористичним виразом козацького літописця Самійла Величка, в масовій свідомості української людності сформувалося відчуття козацько-руської вітчизни. Хаос і плутанина в політичному житті, перманентне протистояння політичних сил, братовбивчі конфлікти викликали відчуття протесту і в гетьмана, і в церковного ієрарха, і простого козака, і селянина. Тому й закликав Петро Дорошенко, для якого соборна Україна ототожнювалася з Київською Руссю «от Путівля за Перемишль і Самбір аж до Сянока»: «обидва береги Дніпра» з'єднатися «в первісній згоді й братерській любові». Нажаль, уявлення, за яких умов має відбутись таке з’єднання, були найрізноманітніші і нерідко протирічили одне одному.

Національно-визвольна війна середини XVII ст., прецедент існування держави Богдана Хмельницького, а потім трагедія Руїни спричинилися до того, що ідея соборності українських земель поступово стала характерним елементом суспільної свідомості українців. Свідченням тому - знамениті «козацькі літописи» кінця XVII, а також початку XVIII ст.: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки.

Справжнім Маніфестом українського патріотизму, вершиною національно-політичної думки другої половини XVIII початку XIX ст. стало швидше гостропубліцистичний, ніж суто історичний твір «Історія Русів». Його автор звертається до образів давньоруської соборності, рішуче заперечуючи протиставлення понять «Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії» та «України».

Дуже живими, еволюційно-революційними залишилися ідеї української самостійності і соборності протягом усього XIX ст.

Визначну роль у формуванні почуття соборності і, власне, «українськості», безперечно, відіграв засновник української літературної мови, один з найвидатніших поетів та письменників нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Реалізований через літературу та образотворче мистецтво, його внесок в усвідомлення національної єдності і, разом з тим, національної окремішності можна порівняти хіба що з діяннями Богдана Хмельницького.

Ідеї єдності українських земель, пролунавши зі сторінок «Русалки Дністрової», випущеної «Руською Трійцею», «Книги буття Українського Народу» кирило-мефодіївських братчиків, в поемах і віршах Тараса Шевченка і декларації Головної Руської Ради, проголошеної в Галичині у 1848 року, почали оформлюватися у виразну політичну програму в другій половині XIX ст. Це стосується діяльності Михайла Драгоманова, галицьких «народовців», «Братства Тарасівців», творчості Івана Франка, Юліана Бачинського, Миколи Міхновського, Михайла Грушевського, В'ячеслава Липинського, а також фактично усіх українських партій та інших політичних організацій кінця XIX - початку XX ст.

«Ми мусимо, — писав у зверненні до галицької молоді у 1905 році Іван Франко, - навчитися чути себе Українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою».

Українська революція 1917-1920 років зробила реальністю мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь попередній багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в ці роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка. Державне існування України стало історичним фактом.

Разом з тим штучний кордон, проведений далекими від українських інтересів політиками в далеких від України містах, розтинав тіло нашого народу, створював перешкоди на шляху його розвитку як єдиного політичного, економічного, соціокультурного організму. В роз'єднаних частинах України формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури, етноконфесійних відносин. Та, незважаючи на всі зусилля поневолювачів, народ України через віки проніс мрію про об'єднання всіх українських земель у власній державі. Формування УНР і ЗУНР надало шанс до об'єднання, яким скористалися українські національні сили по обидва боки кордону.

Ініціатором возз'єднання українських земель виступила Українська Національна Рада - вищий представницький орган населення західноукраїнських теренів. В результаті швидкоплинних і конструктивних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові, тогочасній ставці Директорії, було укладено «передвступний» (попередній) договір про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю».

3 січня 1919 року Українська Національна Рада схвалила Фастівський договір і призначила делегацію, уповноважену проводити переговори щодо конкретних дій з метою злуки.

22 січня1919 року старий Київ був вбраний, наче на свято. На Володимирській вулиці перед Софійською площею спорудили тріумфальну браму, прибрану блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православної церкви. Там, на Софійській площі, було проголошено історичні слова: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України -Західноукраїнська   Народна   Республіка   (Галичина,   Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу».

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин так і не було доведене до кінця. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися як і УНР, так і ЗУНР. Несприятлива міжнародна обстановка відіграла провідну роль в падінні двох демократичних українських республік. Проте, навіть за таких обставин сьогодні ми повинні віддати належне рішучості і патріотизму тих політиків, які в неймовірно складних умовах, долаючи величезні труднощі, сприяли злиттю двох гілок єдиного народу.

Наприкінці історичного круглого столу всіма присутніми на ньому було зроблено такий висновок : незважаючи на загальну поразку українських визвольних змагань початку ХХ ст., день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії нашого народу як свято Соборності України. Це був, безумовно, один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії. А події під Крутами показали всьому світові незламність духу українських вояків в прагненні відстояти свою рідну землю від зазіхань агресора.

Під час проведення даного заходу студентам було продемонстровано рідкісні кадри історичної кінохроніки 1919 року, а саме урочистості в Києві, присвячені Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року й відео реконструкцію боїв під Крутами 29 січня 1918 року.

Шевельов В.В., викладач СЕБТ