16-09-2020, 13:50

Генерал  армії  УНР

В історії Української держави багато цікавих та героїчних сторінок. Сьогодні хотілося б розповісти про мужню та видатну особистість, генерала-хорунжого армії УНР – Володимира Сікевича. Він має безпосереднє відношення і до історії нашого краю - саме під  командуванням В. Сікевича війська тоді ще зовсім «молодої» Української Народної Республіки у далекому 1918 р. звільняли територію Донеччини від більшовиків. Вважаю, що ця людина гідна того, щоб про неї розповісти.

Володимир Васильович Сікевич народився в м. Тараща на Київщині, в родині голови місцевого дворянства й голови мирових суддів Таращанського повіту Василя Милетєвича Сікевича та доньки професора Київської духовної Академії Данила Смолодовича – Наталії.  В. Сікевич є українським військовим і політичним діячем, генералом-хорунжиєм армії Української Народної Республіки (генерал-поручник у еміграції), до того - полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії, посол УНР в Угорщині. Автор історичних спогадів.

Офіцер російської армії

За заслуги в російсько-японській війні 1904–1905 у березні 1907 р. отримав орден Станіслава 3-го класу.

28 жовтня 1908 р. штабс-капітана Сікевича було підвищено до рангу капітана.

Воював на фронтах Першої світової війни. Був двічі поранений.

Нагороджений п'ятьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю.

Воєначальник української армії

В українській армії – з листопада 1917 р.

25 листопада 1917 р. українізував 6-й запасний піхотний полк, перейменував його на 2-й український запасний.

На початку 1918 р. – старшина створеного Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України.

Захищав Київ взимку 1918 р. від більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова.

У березні 1918 р. призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків.

15 квітня 1918 р. після напруженого 12-годинного бою Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині. Ворожі війська відступили на Донбас. 17 квітня 1918 р. війська УНР увійшли до Слов’янська, а наступного дня – визволили Бахмут.  

На Донбасі українські вояки побачили картину занепаду підприємств важкої промисловості. Володимир Сікевич наступним чином описав свої враження : «Сумно було дивитися, що це осередок гігантської сили тепер стоїть. Доміневі печі погасли і сталь в трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо, нігде не чути гудків, великі комини не викидають під саме небо хмари диму. Зі всіх частин машин зняті мідяні частини, треба багато роботи, знання і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там кипить непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягти на свій бік. Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарували українським прапор з написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!».

Наприкінці квітня 1918 р. частини Слов’янської групи вийшли на кордон з Росією.

У період Гетьманату військові частини під командуванням генерала Сікевича охороняли східний кордон України.

Був призначений заступником голови Військово-санітарної місії у справах українців-військовополонених у Європі.

З 2 лютого 1919 р. генерал Сікевич виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР.

З 2 грудня 1920 р. Сікевич був офіційним і повноважним послом УНР в Угорщині.

Наказом по Війську УНР від 28 серпня 1922 р. його було підвищено до рангу генерал-хорунжого.

Життя за кордоном

1 травня 1924 р. після ліквідації українського дипломатичного представництва в Угорщині з наказу С. Петлюри виїхав делегатом УНР до Канади, оселився у Торонто (Канада).

Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри.

В Канаді очолював антибільшовицький рух. Був видатним політичним діячем, його називали «Український Лев». На зустрічі з королевою Єлизаветою та королем Георгом представляв українських вояків. На ювілей Сікевича приїхало 2,5 тисячі гостей.

27 липня 1952 р. 82-річний генерал Сікевич пішов із життя. За поховання свого Почесного голови взялася Українська стрілецька громада, на похорони прибуло 3,5 тисячі людей, похорони тривали п’ять днів.

Як тоді писала газета «Свобода» : «Це був без сумніву найбільший український похорон, якого м. Торонто взагалі колись бачило. Заслуженому і популярному генералові прийшли віддати останню пошану всі українські громади, без розділу релігійного і партійного, чи територіального походження».

Матеріал підготував Шевельов В.В., викладач СЕБТ